Як фальсифікувався український правопис

Categories МинулеPosted on

або чому різниться мова діаспори та громадян України?

Сучасна мовна конституція – український правопис є одним із найнедосконаліших у світі. За спостереженням філологів, навчити іноземців нашої державної мови – завдання не таке вже й легке, через велику кількість невідповідних одне одному правил. А мова української діаспори, скажімо, в Канаді у багатьох випадках відрізняється від мови корінних жителів держави України, але причина цих різниць головним чином полягає не в асиміляції українців із канадцями, тобто запозиченнями ними культурних цінностей вищезгаданого народу, а в зовсім іншому чиннику. Для того, аби краще розібратися у мовних проблемах сьогодення, пропоную зазирнути в історію.

9 січня 1918 року на політичній мапі світу постала нова держава – Українська Народна Республіка. Ще за часів автономії – з 1917 р. національно свідома інтелігенція почала обмірковувати ідею створення мовної конституції – українського правопису. Адже, перебуваючи під шовіністичним гнітом імперської Росії, українська отримала статус мови лише у 1905 р. , офіційно займаючи позицію діалекту російської. За справу регулювання норм української мови взявся Іван Огієнко, створивши у 1918 р. «Найголовніші правила українського правопису». А вже наступного – 1919 р. Огієнко, будучи міністром народної освіти підписав «Найголовніші правила» для шкільного вжитку в усій Україні, схвалені Міністерством народної освіти.

Іншим фундатором правопису став Євген Тимченко – видатний фахівець з діалектики, етнографії та історії мови. Він видав «Історичний словник українського язика» А вже у 1926 р. Тимченко видає до проекти українського правопису.

Із 26 травня по 6 червня 1927 р. у столиці більшовицької України – Харкові відбувається всеукраїнська правописна конференція за участю понад 50 делегатів, що репрезентують думку всіх історичних земель заселених українцями.

1929 рік ознаменувався в історії нашої Батьківщини від знаком започаткування політики українізації – введення української мови до державних установ, навчальних закладів, суспільного життя загалом. Новий правопис, який складався за принципом: «Пиши, як чуєш. Читай, як бачиш» підписав великий прихильник українізації – нарком освіти Скрипник. Але, вже у страшний голодний 1933 р. більшовики, скошуючи українську націю голодомором-геноцидом, створили комісію по перегляду правопису Скрипника. Після ревізії мовна конституція 1929 р. отримала ярлик «буржуазної». Так, штучним шляхом було народжено правопис 1933р.

Лихоліття Другої світової війни не змінило національної політики більшовицького уряду до української РСР. Замість того, щоб ефективно відновлювати економіку республіки, адже бюджет УРСР був скорочений у декілька разів, влада розпочала у повоєнному 1946 р. нову кампанію щодо змін існуючого на той час правопису, видавши урядову постанову доволі цинічного змісту: – «Дбаючи про культурні потреби українського народу, уряд УРСР вирішив наблизити український правопис до російського». Та, на превеликий жаль, під цим ганебним документом під жорстким тиском підписався Павло Тичина і без будь-якого спротиву – Максим Рильський.

Черговою атакою на українську мову стали нові штучні зміни 1960 р. Було внесено понад 60 змін, спрямованих на уподібнення українського правопису до російського. Зараз діє правопис 1990 р. за редакціє Буряченка, який частково реставрував скрипниківські правила. Проте, існує проект нового правопису внесеного на розгляд у 1999 р. Але, на жаль, наслідком дискусії між науковцями стало несхвалення нових-старих правил, адже зокрема, філологи Донеччини, Луганщини, в тому числі і Дніпропетровщини не схотіли переучуватися. (Так вже наша психіка звикла до насильницьки нав’язаних нам стереотипів, ідеологій та вчень. )

Так чим же ж сучасний український правопис відрізняється від скрипниківських норм? Спробую навести хоча й не всі, але деякі приклади.

Пропоную розглянути вживання повернутої у 1990 р. до української мови літери «ґ» розібратися, коли вживається «ґ», а коли «г». Скажімо, англійському звукові «h» українським аналогом є «г», російського звуку, який би б відповідав «h» не існує. Якщо в українській мові сполученню «ch» відповідає «х», то російським варіантом є «х» так само. Але, вже звук «g» матиме аналог української «ґ» та російської «г». Тобто, англійське «hotdog» українською слід вимовляти як «гот доґ».

Не зовсім природною для української мови є літера «ф», оскільки, власне українських слів, що містять цю букву є лише декілька, а російський звук «ф» відповідає грецькій літері теті, тому вірно було б вживати замість «кафедри» – «катедра», «Федора» – «Теодор», «скіфів» – «скіти». Грецька столиця Афіни до більшовицьких маніпуляцій писалася як «Атени».

Звичний для першокласників віршик» «И» великої немає. «И» слова не починає» не відповідає нормам правопису Скрипника, бо літери «и» в українській та російській мовах відрізняються. Наш звук «и» м’якіший за своїм звучанням від російського. За правописами мовної конституції 1929 р. «и» використовувалася на початку слова перед літерами «н» та «р» – инакший, инколи, иржа. До слова «ирій», так як «и» в російській мові не могла стояти на початку слова , за вказівкою більшовиків було додано «в». Таким чином, було утворено штучно слово «вирій».

Для української не є характерним збіг голосних. У словах «авдиторія», «інавгурація», «авдієнція», склад «ав» було замінено на дифтонг «ау» (аудиторія, аудієнція, інаугурація). Слова на кшталт «діадема» за скрипниківськими правилами мали писатися та вимовлятися як «діадема».

Було ліквідовано в іменниках ІІІ відміни закінчення «и» (радости, ненависти, любови). За правописом 1929 р. слова «Чикаго», «Торонто», «метро», «фортепіано» та ін.. змінювалися за відмінками – «літак до Торонта» – саме це можна почути від представника української діаспори у Канаді. Слова іноземного походження ґатунку «прогноз», «метод», «етикет» мали жіноче закінчення – «прогноза», «метода», «етикета».

У наш нелегкий час провладна більшість просуває ідею другої державної. Доля правопису Скрипника 2929 р. дечим нагадує долю білоруської мови. Президент Лукашенко, зробивши російську другою державною видав указ про пристосування норм білоруської мови до російської. І результати такої політики не забарилися – білоруська увійшла до Червоної книги мов, мов які мають всі шанси вимерти через 15 років. Через бажання деяких політиків втілити подібні згубні ідеї у життя, подібне може чекати й на українську. Мова – душа народу. ЇЇ доля в наших руках і наш обов’язок її зберегти для наших нащадків. То ж не можна допустити, аби провладна більшість на чолі із президентом, які де-юре виступають зрадниками національних інтересів, домоглися свого, зробивши російську мову державною. Партія регіонів виводить на мовні мітинги біля ПР засланих підкуплених козачків, які ж визнають самі, що стоять за гроші. Люди, одумайтеся, надаючи перевагу отриманню копійок із барського плеча провладних олігархів ви подаєте згоду на знищення нашої держави (яка далася українцям потом та ріками крові), а також – її культуру. Остаточне ухвалення законопроекту Ківалова-Колісніченка, може стати одним із останніх цвяхів в труну української мови та її норм, які під керівництвом північного ведмедя забивають слухняні малороси. Схаменіться, що ж ми залишемо нашим нащадкам? Зрештою, прийняття мовного законопроекту регіоналів віддаляє затвердження правопису 1999 р. у Верховній Раді, який би б став важливим кроком у відновленні історичної справедливості. Але, як говорив цар Соломон: «ніщо у світі не вічне» – ця влада не виняток.

Ірина Сатарова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *