Любов, що не ржавіє!

Categories ПобутPosted on


У сучасному суспільстві вже нікого не дивують ніякі заборони та принципи. Кожен сам встановлює собі рамки дозволеного, якщо вони є звичайно, і помиляється чи не кожного разу, намагаючись прийняти важливе рішення. У нашому житті все складається із протистояння – розум і серце, права та обов’язки, бажання та можливості. І перемога одного із них встановлює правила в житті. Якщо ти один раз дослухався до голосу свого серця, то наступного разу, як би тобі не хотілося прислухатися до розуму, та серце кричущим голосом буде тобі суперечити.
Тиждень тому я знайшла серед старовинних речей моєї бабусі її щоденник. З усієї поваги та любові до неї, я не могла не прочитати, що там. До ознайомлення із змістом її записів, я завжди знала, що моя бабуся із дідусем у своєму житті пережили чимало, а найбільшою чорною плямою у їхній свідомості була Друга світова війна. За своїми поглядами вони були національно свідомою елітою ще тоді залежної української держави. І я ними захоплювалася. Виявилося, що тоді попри , здавалося б єдиний обов’язок захищати свою державу, вони не забували про своє кохання.
Запис у її щоденнику розпочинається 22 червня 1941 року. І Найперше, що мене вразило, це були слова ще зовсім тоді юної Лідії Михайлівни, тобто моєї бабусі: « Навіть якщо мені доведеться поплатитися життям, я все одно піду до них! В ОУН завжди потрібні молоді дівчата!» Як виявилося, вона була провідницею ОУН, і виконувала низку функцій, перебуваючи у підпіллі разом з іншими юними дівчатами. Саме там вона познайомилась з дідусем. Він був для неї і взірцем-ідеалом, і наставником, а згодом коханим чоловіком. Перші сторінки у її щоденнику були насичені розповідями закоханої до нестями жінки, а згодом біль, розчарування, розлука. Правда, вона тривала лише 2 роки, але звичайно для них вона здавалася вічністю. Лише у сорок четвертому вони зустрілися знову, пообіцявши одне одному ніколи не розлучатися. Та доля зіграла з ними злий жарт- довелося обирати – батьківщина чи їхнє кохання. Найжахливіший вибір для людей, які не розмежовували цих речей, бо разом боролися проти ворогів, і так само боролися за своє кохання. Все- таки обрали кохання – щире, вічне, непохитне. Коли після Другої світової війни радянська влада розшукувала провідників ОУН, то вони, на відміну від своїх друзів, які заплатили життям за вічну боротьбу в ім’я єдиної незалежної України, знищили все, що їх пов’язувало із минулим життям. Начебто його і не було. І залишився лише щоденник, який моя бабуся приховувала понад шістдесят років! «Я не вмію жити без тебе, а ти не зможеш без мене. Я знаю це! Наше кохання сильніше за любов до України. Та ми більше ніколи не згадаємо про минуле. Його в нас ніколи не було! 1945р, 2 грудня.» Це був останній запис у щоденнику. Я завжди думаю, чому життя приносить стільки випробувань тим, хто дійсно заслуговує на щастя? Вони стали одними із тих, хто обрав сімейне щастя, а не смерть в ім’я України, і заслуговують на щиру вдячність від своїх дітей та онуків. Чи можу я їх засуджувати? Ніколи! Я завжди вірила у безмежну і вічну любов, та ніколи не зустрічала нікого, хто б дивився настільки закоханими очима і до сих пір. Кохання не ржавіє! І якщо доводиться обирати між покликом серця і розуму, то краще хай розум живе своїм життям, і не втручається у сердешні справи. Вони герої для мене не просто тому, що пройшли у своїх почуттях стільки випробувань, – вони ж кохають так сильно, як і 60 років тому!
Поклавши щоденник на місце, я поспішила до своїх найрідніших людей, і міцно їх обійняла. Бабуся на це лиш щиро посміхнулася…

Ірина Мусій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *