Хто – вони?

Categories СуспільствоPosted on

x_c9aa0381 За статистикою, чималу частину населення   України становлять люди похилого віку. І на жаль, політика у галузі забезпечення цих верств населення є далекою від тієї, яка повинна була б проводитися. Та це не найгірше. Те, що називається, повагою та турботою про людей старшого віку, очевидно, не має нічого спільного із ментальними рисами українців.

Люди, які були героями свого часу, завдяки яким ми живемо і спокійно ходимо по цій землі, страждають від нашої байдужості та нерозуміння. Особливо загостреною є ситуація у містах. У мегаполісах Європи створені всі необхідні умови для того, щоб старші за 50, пенсіонери почувалися затишно та безпечно. Крім програм масового захисту їхніх  прав та  пенсій,що дозволяють почуватися впевнено, вони ще й мають можливість на свій власний відпочинок, тобто створені заклади такого типу, як Клуб для пансіонерів, Для людей старших за п`ятдесят, шістдесят і т.д. В Україні ж ситуація зовсім протилежна. Замість того, щоб почуватися безпечно людині похилого віку на вулиці, у громадському транспорті чи деінде, людям не особливо хочеться виходити на вулицю через свою безсилість та нерозуміння збоку всіх інших. Дуже часто , збираючи копійку до копійки, вони забувають про своє здоров`я, допомагаючи своїм дітям та внукам. А після цього постає питання – де ж взяти гроші на харчі?

І так часто, спостерігаючи осторонь, можна помітити, наскільки нещасні у них очі, які потребують лише допомоги та підтримки! Нещодавно довелося побачити типову ситуацію,яка не змогла залишити мене байдужою. В одному супермаркеті  бабуся попросила на всі свої накопичення дати їй хліб та ще дещо із солодощів. Продавець відповіла, що цього навіть не вистачить на хліб. Замість того, щоб допомогти бідолашній бабусі,яка тихо промовляла, що це все, що у неї залишилося до пенсії, жінка років тридцяти лише нервово голосила:

–        Жіночко,якщо ви не маєте грошей, чому ж ви сюди прийшли?

Ситуація здавалася жалюгідною, і ніхто із тих молодих людей, що був там, навіть не намагався допомогти їй. Мою допомогу вона сприйняла із сльозами на очах, а всі присутні сприйняли це із нерозумінням.

Ніхто із них не подумав про те, що через років 50 , можливо, вони потраплять у таку ж ситуацію.

Самотні, нікому не потрібні, наодинці із своїми спогадами і неможливістю із кимось поговорити, вони потребують нашої допомоги та розуміння. Ми – цвіт нашої нації? А  вони – коріння! Не буде коріння, про який цвіт може бути мова?

 

1 comment

  1. Дивно, що ніхто більше не допоміг – сума ж незначна. 100%, що більшість з присутніх при цьому частенько буває у церкві і вважає себе зразковими християнами. Суспільство прогниває..

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *